Єдність. Зброя перемоги чи втрачена можливість?


Ми починаємо сплачувати за власні помилки. Не ми, як українці. А ми, як держава. Найскладніший час для країни, починаючи з лютого 2022 року. В такий ситуації, коли потрібна повна мобілізація всіх українців ми не були після початку російського вторгнення. Одночасно, нам вкрай необхідна думка партнерів, що співпадає з нашими. 
З одного боку, на відміну від лютого 2022 року ми в набагато сильнішій позиції. Міцніша армія, міжнародне положення та ми маємо власний актив там, закордоном. Саме там, де потрібен максимальний тиск на союзників. Величезна діаспора, сформована через укриття від війни. Здавалось, маємо побачити марші, мітинги, акції щодо послиненя українсько Ї позиції. Суцільний та централізований тиск. Але є одне. 
Ми розплачуємось за помилки. І більше за всіх - Президент. Три роки війни ми успішно відштовхували людей від держави. Ми ділили публічно на тих, хто тут і тих - хто там. Ми ігнорували проблеми біженців та зробили з ВПО людей невидимок. Ми створювали штучні перепони для чоловіків, а потім так само непослідовно їх знімали. 
Єдине, що ми точно не зробили за ці роки - не об’єднали, не підтримали та змусили ховати свої належність до України. Так, це зробили офіційні ми - наші політичні топ-персони. 
Навіть зараз ми не виправляємо ситуацію. Вже при наявному МінЄдності ми займаємось віртуальним створенням умовних українських зубів “Єдності” в повному відриві від реальних українців та наших асоціацій, об’єднань та рухів. В нас досі витрачаються сотні мільйонів на Єдиний марафон, проте немає грошей на організацію українського підпілля (закреслено) об’єданння Українців закордоном. 
І прямо зараз ми бачимо, як цього не вистачає. Де тисячі українських прапорів, інсталяції та перфоманси в Мюнхені? Те, що було не дарма навіть в нас не демонструють. Бо в країні, де понад півтора мільйона українців акція з неповної сотні виглядає так, як має виглядати. Соромом. 
Тому, нашому Президенту та Уряду треба прямо зараз зробити реальні висновки. Вгамувати власні амбіції. Зрозуміти, що рівень підтримки в рейтингах під час війни - не особистий рейтинг політика. А рейтинг посади та заява ворогам. Декларація суверенітету. А ніяк не ціна діяльності. Прийняти це та згадати, що люди потребують участі, уваги та спілкування не лише через щоденні відеозвернення. Що Уряд має працювати під час війни, а не позувати зустрічами без змісту. 
Після цього, після холодного душу реальності треба звернутись до діаспори. До кожного. Щиро. Та просити про підтримку. Саме просити та казати яку. Дублювати це нашими посольствами та консульствами. Гнати урядовців по країнах розмовляти та вставати разом на акціях. Домовлятись з митцями йти в перших рядах не демонстраціях там, не тут. Не боятись, не ховатись, а робити. Робити все заради реального єднання, а не демонстрації власних обід. 
Тому, що позиція ображеного хлопчика - це не демонстрація сили. Та тим більше - не демонстрація єдності. Це позиція ображеного хлопчика, за яку ми знову будемо змушені платити непомірну ціну. 
Прийшов час дорослішати та визнавати, що єдність - це більше за слова та символи. Єднність - це реальні дії. Тоді вона стає силою та зброєю. Як стала в лютому 2022. І яку ми майже втратили зараз.