Я стандартно нагріб у кошик консервовані огірки, сардельки і гречку та пішов на каси. Цей нехитрий «холостяцький» набір був дуже доречним, коли треба було заночувати в Полтаві дорогою з фронту на Київ. А шо там, гречка зварилась, сардельки туди-сюди, огірками захрумтів і в люлю. Тьотя на касі (с) квапливо те все пікала, бо за 30 хвилин починалася комендантська. На вулиці - мряка і сірість. Сірість проваленого контрнаступу 2023 року і звичайна полтавська мряка найрозваленіших в Україні автошляхів серед усіх обласних центрів (не сперечайтесь, я всюди був). Дорогою до втомленого буса в напівтемряві вгледів зсутулену знайому фігуру: - Агов, привіт! Фігура сіпнулася, її власник вдивився у мене і відповів: - О, здарова! Сто років не бачились. Це був мій колишній однокласник, з яким ми навчалися з 1 по 3 клас. Потім я перескочив відразу в 5-й, бо розуму ніде було діти, але там, з 92-го по 94-й мій однокласник був одним з найрозумніших, кого я знав. Завжди вчився на 5, декламував на пам‘ять вірші, а особливо мене вразив, коли крейдою на дошці навчив малювати машинки в об‘ємі, а не пласкі. Напівбог, загалом. Ми ще зрідка бачились у дорослому житті. Він працював менеджером з видачі автозапчастин в одного з найбільших в Україні дилерів і я навідувався, коли треба було щось полагодити. Після рукостискання і традиційних обмінів «як ти? добре» розмова перейшла на глибші теми: - Ти в Києві так і працюєш? - Так, в Інституті. А ти? Продовжуєш на автозапчастинах? - Та ні, ти що! Звільнився, щоб не мобілізували. Працюю нелегально на фірмі іншій, правда вони за містом, але на автобусі привозять-увозять. - Ем… а чому? - А ти що, не бачиш, який геноцид роблять? Всіх чоловіків забирають і на м‘ясо? - Що??? Сказати, що я в той момент притетерів - нічого не сказати. - Геноцид! - однокласник театрально вирячив свої очі, розвів в боки руки і в тьмяному світлі вивіски АТБ я побачив справжній жах в його очах. - Ти що, цього не помічаєш? - Та ні… Що ти верзеш? Якось їжджу по фронту і нічого такого не бачив. - По якому фронту? - Ваня почав обмацувати мене поглядом з голови до ніг, узрів баф на шиї, військові штани і любімі Лови та почав якось задкувати. - Ти не розумієш! Вони нас вбивають… - задкуючи продовжував він - Геноцид не просто так! Винищити всіх чоловіків! До єдиного! - Що ти верзеш? Геноцид влаштовують росіяни! - якось зле і різко стартонув я. Він задкував і задкував, а я в цій полтавській мряці дивився на нього, тримаючи сардельки, гречку та огірки і натурально не знав, як мені себе поводити. Я щось ще йому казав услід дуже сердитим голосом. Може навіть з матюччям. Однокласник віддалявся в темряву, повторюючи про геноцид, поки його голос геть не стих. Тоді я вперше усвідомив, наскільки росіяни нас «сдєлалі вмєстє» в нашому ж інформаційному полі. Багатомільярдний телемарафон, відірваний від реальності так само, як безуглі та арестовичі від застінків СБУ, виявився безсилим перед тіктоком, телеграмом і ютьюбом з каналами адвокатів. Однокласник живе в геть іншому районі, аніж там, де сьогодні прилетіло. Я певен, що його не вразив ані удар по Супрунівці, ані по Інституту зв‘язку. В його «всесвіті» геть інші розклади. Приблизно ті ж самі, які ми з Андрієм чули в квітні 2022 року від окремих жителів Бучі та Ірпеня, які казали, що якби наші не чинили опір, то росіяни б не звірствували. І про те, що якщо російський танк в Ірпені стріляв у вікно і вбив жінку - то це його [танк] спровокували. Так-так, це було в той момент, коли ще не всі тіла з дитячих майданчиків були ексгумовані. Я до чого. Немає такої інформаційної дичини, яка мене може в Україні нині здивувати і яку б росіяни не спробували використати на свою користь. Ми давно програли інформаційний і комунікаційний фронт, хоча по-дефолту нам обіцяли, що ті, хто біля керма, хоча б в комунікаціях ого-го. Тут вам не конкурс капітанів. Тут повномасштабка з усіма засобами, впливами, інформаційними операціями і інфодиверсіями. Які почали призводити до реальних трагедій. У мене немає ідей, як це долати, окрім того, щоб продовжувати системно допомагати фронту. Сьогодні отримали від Aleksandra Voloschuk та Насті смаколики для бійців в одну з машин, а також корм для тварин для Оксана Бондарь, яка їх вивозить від ЛБЗ; від Ольга Федоренко отримали чергову партію титанових брелоків з унікальним дизайном для розіграшів; а ми із Марком сумлінно дообкатали на бездоріжжі форда рейнджер для 65 бригади. Шкода рідне місто. Шкода так само, як і решту міст, які нищать щоденно. Треба просто продовжувати працювати. Нормальних людей більше. Інакше б ми вже давно впали. Співчуття рідним загиблих. Тримаймось купи. Майте тиху ніч.