У мене дуже крутий шеф. Дуже крутий. Це ж не жарт - не просто вміти бачити окремі атоми і молекули в прямому просторі (тобто, як на фотографії) за допомогою сканувального тунельного мікроскопа, а й навчити цій справі вчених у лабораторіях Франції, Японії та Сингапуру. Ми з ним познайомились очі-в-очі на моєму вступі в аспірантуру 15 років тому. Чи це кохання з першого погляду, сказати важко, але я можу відверто написати, що він мені сказав, що був вражений моєю відповіддю на білет. Він же, навзаєм, всі ці роки не припиняє вражати мене. Бо, по-перше, дуже класно вміє вчити. Він ще з того, реліктового покоління, яке навчалося по-справжньому, а не так, як ми. Докопування до суті речей дозволяють йому нині отак брати - і складні формули та явища легко, наче жонглюючи, пояснювати на простих аналогіях і прикладах із побуту. Може розповісти все: від того, як повертають колеса поїзда на рейках та чому гелікоптер вміє літати вперед, до явищ зниження роботи виходу поверхонь, плівок Ленгмюра-Блоджетт, оже-спектроскопії та трьох адсорбційних точок на атомно-гладенькій поверхні золота (111). По-друге, тільки на моїй пам’яті він випустив цілу плеяду молодих самостійних науковців, що прямо зараз працюють в провідних західних університетах, інститутах та високотехнологічних компаніях. Це ж не так просто - взяти самовпевнених, хоч і трохи підготовлених, випускників скалічених реформами і оптимізаціями вищів, та навчити їх працювати на світовому рівні, а не переписувати написане. Щоб не соромно було. По-третє, від нього пищать школярі. “Дядя Саша, дядя Саша!”. А дядя Саша шо: нашкребе у нас в лабі лінз, мікроскоп, полікристали якихось металів та відкриває цьому нью-дженерейшену захоплюючий світ науки. Не хочу шефу робити великий аванс, але за стилем життя, викладання, наукової роботи - він чисто Фейнман. Отак читав же “Та Ви жартуєте, містере Фейнман!” і впізнавав Марченка. Подекуди дурнуваті ідеї, нетривіальні рішення, нестандартні підходи. Такі само дивніпригоди із життя - з часів студентства на будівництвах Півночі, де зеки пускали під лід дільничих міліціонерів, але студентів не чіпали, до нещодавнього випадку, коли якийсь дядько розтрощив дзеркало на його машині, бо шеф неправильно запаркувався. І, Ви знаєте, такий дещо екстравагантний стиль життя дає свої плоди. Його роботи були, є і з’являються на обкладинках та у виборах редакцій Physical Review Letters, Nanoscale, Advanced Materials, Chemistry: A European Journal та інших наукових журналах. По-четверте, у нього шикарне почуття гумору. Особливо гумору чорного. Він не такий, звісно, як в сучасному ЧГУ, але “Сененко, якщо я помру, то мене ховати не треба, закопайте по пояс і фарбою пофарбуйте, буде готовий пам’ятник” - в цьому весь він. Або ж що “треба заборонити співробітникам помирати наприкінці року, бо ставки пропадають. Помирати треба в першому кварталі” - це теж він. Самоіронія, сарказм і простота. Геть не схожий на лауреата держпремії, член-кореспондента та професора. По-п’яте, шеф мене любить. Ніколи цього не каже, але 15 років він стоїть наче та стіна між моєю скромною персоною і дивними бюрократичними папірцями, які просять прозвітувати про те і се до позавчора. Щось пише, вивозить, відправляє, лишаючи мені час і задоволення просто займатися наукою. Та й по життю, як до нього прийдеш з фразою: “Анатоліч, дайте пораду. Тут така фігня…” - він дістане цигарку, запалить, і розкладе тобі по поличках ситуацію з точки зору дядька, який живе 7-й десяток літ на цій землі. По-шосте, він шикарно грає на акордеоні і гітарі. Приїде оце. Ти сидиш в напівтемряві лаби і дивишся на молекули на екрані, а він тихенько смикає за струни і щось там намугикує. А коли в тебе виходить якась краса, відкидає інструмент в бік, підлітає до монітора і шепоче “Антоха, та ти шо!!!!”. Угу, в цей момент ми двоє в усьому світі бачимо щось, чого ще ніколи не бачили решта 8 чи 9 мільярдів людей на всій планеті. Я ж казав, що бути науковцем - найкраща робота в світі (звісно, коли за неї платять). По-сьоме, він інколи хвалить те, що я пишу. Це мені лестить. Фейсбук не читає, але коли десь щось спливає, то так і каже: ох, ти і пишеш… Колись навіть з вдячністю відгукнувся про некролог його близьких друзів і наших колег - Казанцевих, що трагічно померли з різницею у місяць. Ви точно той пост бачили. Шеф так і сказав: “Сененко, мій некролог на тобі. Коли помру - напишеш. Добре в тебе виходить.” Шеф, як Вам сказать… Я пишу, шеф. Відклав в бік недороблену Вами роботу, яку вимагають на позавчора, і пишу Ваш некролог. У мене червоний телефон. Ні у кого не вкладається в голові. Щойно вперше підписав документ, використовуючи приставку “в.о. завідуючого відділом фізичної електроніки” і досі не можу повірити, що мені довелось це зробити. Шеф, ну нахіба? Шеф, як же мені кортить написати доповідну на Вас, що Ви померли без попередження і дозволу. Так же не можна. Ви ж самі казали: якщо раптом не виходить прийти на роботу - просто подзвони, попередь. А Ви шо? Порушили власне розпорядження. Спасибі, що хоч померли в першому кварталі. Табельщиці я сказав. Вона плаче, але табелювати більше не буде. Ви померли дуже швидко і красиво, в своєму дивакуватому стилі: в центрі міста, на Дмитрівській, просто посеред улюбленого кафе, з наполовину відпитою філіжанкою запашного еспресо поруч. Ні, люди, звісно, налякались. Вас качали, кончена швидка їхала 20 хвилин, трубки-дроти, але коли туди влетів я - Ви ніби просто спали. Всьо чотко, шеф. Все, як Ви мріяли - миттєво, без судна під ліжком і турбот для рідних та близьких. Просто красавчик. Моя повага. Але як же хочеться написати на Вас доповідну… Хто дороблятиме музей фізичної електроніки? Хто мав їхати в Нідерланди на експеримент? Хто привіз речовини з Польщі і хто тепер їх має міряти та описувати? Хто тягнутиме тих двох студентів, що Ви притягнули сюди з-за парт і які зараз завзято крутять вакуумну установку? Хто, врешті, допомагатиме з докторською? На 67 році життя 5 лютого 2025 року помер завідувач Відділу фізичної електроніки Інституту фізики НАН України, член-кореспондент НАН України, Лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки, Лауреат премії ім. Н.Д. Моргуліса, Доктор фіз.-мат.наук, професор Олександр Анатолійович МАРЧЕНКО. Прощання відбудеться в понеділок, 10 лютого 2025 року, в центральному корпусі Інституту фізики НАН України об 11.00. Шеф, я радий, що Марк Вас бачив. Ні, шеф, я не плачу. Шановні, в Інституті фізики пішла ціла епоха. Майте тихий вечір.