Три роки тому я прокинувся за 5 хвилин до того, як над будинком почали пролітати ракети. Станом на 09:00 я вже зібрав свою маленьку групу у себе і ми сиділи на попі рівно, чекаючи наказів. З вікна було видно повітряний бій: два наших винищувачі хуярили два Як-130, які підтримували рос десант на Київську ГЕС. До початку першої задачі лишалось цілих 40 годин. Особисто мені у той момент навіть у голову не могло прийти, що через три роки ми будемо тут. У моїх найоптимістичніших мріях у той момент було після заруби в оточенні по Дніпру вийти з міста, прибитись до якоїсь частини і з боями відступати у Польщу. Очікувана тривалість життя почала вимірюватись годинами і хотілось лише встигнути набити побільше мʼяса. Але померти не судилось. Підори в один момент перетворили сотні тисяч звичайних хлопців на демонів. Таких зарядів Божої ненависті у простих дядьках я ніколи у житті не бачив і вже більше не побачу: зараз ми русню просто вбиваємо, а тоді їх стріляли, різали, палили, рвали зубами і було похуй на все, аби лише дотягнутись. Полонених практично не брали. Командир нашої найкращої групи, - Серьога Захаревич, нині командир 110-ї бригади, - приносив з кожного виходу документи заєбашених підорів у щільно напакованих зелених поліетиленових пакетах від сухпаїв. До півсотні воєнників на пакет. Час свячених ножів. Ми вас всіх убʼєм, бляді.