Осел лежав непритомний у стайні після того, як його жорстоко побив господар. Його тіло тремтіло, очі закочувались. Саме в такому стані його знайшло маленьке мишеня. Не вагаючись, воно побігло в ліс, зібрало лікувальні трави і приготувало цілющий чай. Маленька, втомлена й мокра, тягнула шкаралупу з чаєм аж до стайні. Коли осел отямився, зневажливо поглянув на мишеня: — Забирайся! Мені не потрібна твоя жалість! Я сам знаю, як вилікуватися! Він штурхнув чай, і гарячий напій обпалив мишеняті мордочку. Мовчки, з фальшивою усмішкою, воно пішло... А у своїй нірці розридалося. Тієї ж ночі мишеня знову почуло його стогін — осел горів у гарячці. І попри свій біль, воно принесло постіль до стайні та залишилося біля нього. Але наступного ранку почуло: — Ненавиджу тебе! Забирайся! Удар ногою. І знову — мовчазне повернення в нірку. Через кілька днів поранене мишеня пішло до мудреця, що жив біля водоспаду: — Учителю... чи зрозуміє осел колись, як сильно я його люблю? Мудрець глянув з ніжністю: — Зрозуміє… коли почує: “П’ять хвилин до поховання.” Мишеня повернулося мовчки. Але вже було не тим. Його душу зламали образи й байдужість. Воно більше не бігало. Не усміхалось. І ніколи більше не поверталося в стайню. Минали дні. Осел почав відчувати її відсутність. Йому не вистачало тепла, тиші, турботи. І тоді промайнула думка: — А раптом це була моя провина? Одного дня на паркан сів соловей і промовив: — Мишеня померло. Її ховають. Не попрощаєшся? Осел побіг. Кожен крок — як рана. Але найгіршим був біль каяття. Там, у маленькій труні, лежала вона. Та, що ніколи не здавалася. Та, що завжди була поруч. Зі схрещеними лапками на грудях. — П’ять хвилин до поховання! — виголосив могильник. Осел розридався: — Вона була доброю… Завжди була поряд… Я її любив… І ніколи їй цього не сказав… Слова, які вона так і не почула за життя. Але тоді сталося щось неймовірне — мишеня розплющило очі, підвелося і всміхнулося: — Я теж тебе люблю, ослику. І так — ти саме такий, як щойно сказав. Осел ошелешено: — Ти… не померла? — Ні. Просто хотіла… щоб ти навчився любити. І він обійняв її, міцно, мов намагаючись повернути весь згаяний час. Мораль цієї історії: Гордість часто заважає побачити тих, хто любить нас найбільше. Ми думаємо, що вони завжди будуть поряд… допоки не стане пізно. Не чекай, поки життя навчить тебе любові через втрату. Не мовчи, коли душа хоче говорити. Не ігноруй тих, хто дбає про тебе з любов’ю. Бо просте “дякую”, “ти мені важливий”, “я тебе люблю” — іноді рятує більше, ніж здається.