МИХАЙЛОВА 🇺🇦

МИХАЙЛОВА 🇺🇦

5/25/2025, 2:09:53 PM

Про Київ. І про любов. Вперше я приїхала до Києва у 2008-му — на зйомку фан-відео для українського ешелону гурту 30 Seconds to Mars. Того ранку ми з мамою вирушили на екскурсію містом — звичайний автобус від вокзалу. Але саме тоді я собі вперше в житті чітко сказала: я буду вчитися в Києві. Я буду тут жити. У 2012-му я подаю документи лише в один університет — КНУ ім. Шевченка. Це було принципово. Я сказала батькам: якщо не вступлю — вчитимусь рік і спробую знову. Вступила. На контракт. Але вже за рік — стала студенткою-бюджетницею. Та потім — анексія Криму. Моє місце передають студентці з Таврійського університету. Київ — це моє студентське життя. Мої перші великі зміни. Світогляд. Люди. Відчуття себе. Перехід на українську. Майдан. Війна. Волонтерство. Активізм. Спроби бути корисною. Саме тут я стала собою. У 2020-му я стала депутатом Київської міської ради. І це вже новий рівень стосунків із містом. Інший вимір відповідальності. Більше любові. Більше причин стояти до кінця. Навіть коли поруч — ті, з ким хочеться воювати, а не голосувати. Я вдячна Києву — за себе. За можливості. За людей. За досвід. За поразки, які навчили. За перемоги, які не зіпсували. За вокзали, на яких хтось чекав або проводжав. За життя, яке було. І яке є і буде. Я битимусь за тебе завжди. Із любові. Із вдячності. За все, що було між нами, Києве. І за все, що ще буде.

МИХАЙЛОВА 🇺🇦

2/3/2025, 8:09:06 AM

Смерть, якої могло не бути: де ми опинилися Вбивство військовослужбовця на Полтавщині – це не просто кримінальний злочин, це вирок суспільству, в якому ми зараз живемо. Смерть людини, яка виконувала свій обов’язок перед державою, стала кульмінацією багаторічного суспільного і державного провалу, де кожен наче має свої закони й правду. Спробуймо поглянути на картину ширше. В Україні зараз, у розпал повномасштабної війни, ситуація виглядає як хаотичний конвеєр зламу правил і принципів. В той час, коли одні добровільно йдуть на фронт і гинуть під обстрілами, інші шукають лазівки, щоб за 8–12 тисяч доларів виїхати за кордон і спокійно жити. Мобілізація перетворилася на театр, де замість системного підходу панують паніка і зловживання. Окремі військові комісаріати давно втратили довіру, перетворившись на символи корупції. І ось у цьому контексті трапляється вбивство. Людина бере зброю і стріляє у військового. Для чого? Щоб “звільнити” знайомого від обов’язків служби? У що ми перетворюємося як нація? Як ми можемо перемагати ворога на фронті, коли в тилу точиться інша, внутрішня війна – війна за несправедливість і власну вигоду? Цей випадок показує, як тонка межа між героїзмом і зрадою. Військові, які повертаються з передової, бачать розділену країну: ті, хто б’ються за кожен метр своєї землі, і ті, хто просто чекає, щоб “це все” закінчилося без їхньої участі. Тих, хто має мільйонні статки і уникнув мобілізації, жодним чином не зачіпають трагедії інших. І це вже не поодинокий випадок – це системний розлад. Закони в Україні рівні для всіх – так, принаймні, заявляє Конституція. Але в реальності ми стикаємося з тим, що “рівніші” мають більше прав і можливостей. Як пояснити солдату, який у мороз тримає позиції, що хтось за великі гроші виїхав і п’є каву в Берліні чи Варшаві? Як пояснити його матері, що на її сина дивляться, як на розхідний матеріал? Як пояснити людям, що життя військового має цінність, коли в тилу його готові вбити за автомат? Це не окрема проблема мобілізації чи злочинності. Це комплексний провал довіри між владою, суспільством і законом. Якщо ми далі будемо рухатися в цьому напрямку – країна почне катастрофічно втрачати внутрішній фундамент. Зневіра поширюється, як інфекція, вразивши майже всі соціальні інститути. У нашої держави зараз два фронти – зовнішній і внутрішній. І якщо ми дозволимо розвалу тилу продовжуватися, жодна перемога на передовій не матиме значення. Війна – це час жорстких рішень і чесних підходів. Ми не маємо права забувати, що справедливість – не просто поняття з підручників. Справедливість – це те, що або об’єднує, або руйнує націю. Ми можемо перемогти ворога на полі бою, але чи зможемо подолати ворога в собі? Чи зможемо стати єдиною державою, де закон буде понад усе? Це питання, на яке відповідь залежить від кожного з нас. І, на жаль, часу на роздуми залишилося дуже мало. Він взагалі є? Чи ми вже в «піке»? https://www.pravda.com.ua/columns/2025/02/3/7496493/

МИХАЙЛОВА 🇺🇦

2/12/2025, 12:18:58 PM

Це не контракт, це війна. Або ви забули? Замість того, щоб гідно оцінити тих, хто вже стоїть у строю, хто ризикує життям із 2014 чи 2022 року, держава просто ігнорує їхні потреби. Ті, хто з перших днів війни взяли в руки зброю, відклали життя на потім – сьогодні виявилися за бортом. Їхня лояльність сприймається як належне. Їхнє мовчання – як знак згоди. Коли я тільки мобілізувалась, мені не платили зарплату п’ять місяців. І таких, як я, тисячі. Хтось досі не отримав виплати за поранення. Хтось судиться за компенсацію загиблого побратима. Але на 12-му році війни раптом знаходяться мільярди, щоб привабити нових контрактників – з грошима, соцпакетом і «бонусами». І це не просто несправедливість. Це дискримінація. Цим законом підмінюється сам сенс військової служби в воюючій країні. Це більше не про захист країни, це про вигідний контракт. Бізнес. Робота з високою зарплатою. Можливо, це нормально для іншої країни, де армія – це просто черговий кар’єрний вибір. Де ти свідомо підписуєш контракт, отримуєш виплати, соцзахист і в будь-який момент можеш вирішити – лишатися чи йти. Але тут не та ситуація. Тут не контрактна армія мирної держави. Тут війна за існування країни. Ми ж так і кажемо по телевізору, правда? Тоді чому підхід до армії – наче це черговий бізнес-проєкт? Коли люди виходили воювати у 2014-му, вони йшли в шльопанцях і з дідовськими рушницями, бо іншого вибору не було. У 2022-му люди кидали свої офіси, виробництва, магазини й ішли на фронт у джинсах і кросівках, бо розуміли, що це не про гроші. Це про Батьківщину. І сьогодні нам кажуть, що можна було почекати, підписати контракт і піти воювати на рік за мільйон? Що тепер це вибір – іти чи не іти? Якби цей вибір був у 2022-му, ми б цю війну програли ще тоді. Тут не може бути бізнес-складової. Тут критична необхідність захищати свою землю тут і зараз. Тому логічне питання: якого біса виходить так, що ті, хто пішов раніше, тепер у гіршому становищі? Де їхні гарантії, де їхній соціальний захист, де їхня справедлива надбавка за вислугу? Де відповідь на питання: «а коли ми відпочинем?». Чим принципово відрізняється людина, яка підписала контракт на рік і отримала всі плюшки, від її побратима, який прийшов на місяць, рік, п’ять років раніше? Одного чекає зрозуміле майбутнє: послужив – заробив – отримав освіту – пішов далі. А інший живе у невідомості. Його єдиний «вихід» – важке поранення, смерть або самостійний пошук шляхів демобілізації. Влада не відчуває і не відстрілює, що все військо сьогодні тримається на тимчасово живих добровольцях і 55+ річних дідах піхоти які по пів року-рік живуть в землі. Сплять в землі, їдять в землі, справляють нужду в землі і тримають цю землю. На тих, кого війна не питала, чи готові вони. Вони просто взяли зброю й пішли. І ці люди мають право на більше, ніж просто «спасибі» й надбавку в 1000 гривень. Якщо вже армія стала контрактною і питання мотивації перевели в площину фінансів, то де надбавка за вислугу років? Не смішна подачка в тисячу гривень, а реальна, мінімум 50%+. Як у будь-якій професії, яка пов’язана з життям і смертю. Не можна продавати військову службу як звичайний ринок праці, коли ти одночасно не даєш можливості тим, хто вже воює, хоча б знати, коли і як вони зможуть повернутися до нормального життя. Цей провал мобілізації – це не вина людей. Це вина тих, хто за два роки так і не провів реформу ТЦК, не навів лад у ВЛК, не покарав «інвалідів-прокурорів» і «заброньованих циркачів». Найгірший удар по комплектуванню ЗСУ завдали не ухилянти, а корумповані комісари та лікарі, які штампували рішення за гроші. І найбільша проблема армії сьогодні в тому, що її проблемами керують люди, які не знають, що таке війна. Ті, хто бачить рішення у дарунках телевізорів і чайників для поранених в госпіталях. Ті, хто сприймає військових як ресурс, а не як людей. Бо знаєте що? Тими, хто вже в строю, можна не перейматися. Вони нікуди не дінуться. Вони вже там. Армія – це не вакансія, де кращі умови мають заманювати нових працівників. Це спільна справа, і якщо держава не цінує тих, хто вже тягне цю війну на собі, то нові контракти не врятують ситуацію. Бо завтра може не залишитися тих, хто цю війну взагалі виграє. Якщо ми справді будуємо контрактну армію – тоді всі мають отримувати справедливі умови, а не вибіркові «плюшки» для тих, хто прийшов у «правильний» час. Якщо ж ми воюємо за виживання держави – тоді система має цінувати всіх, хто взяв на себе цю відповідальність, а не виставляти це як «роботу на рік».