Про Київ. І про любов. Вперше я приїхала до Києва у 2008-му — на зйомку фан-відео для українського ешелону гурту 30 Seconds to Mars. Того ранку ми з мамою вирушили на екскурсію містом — звичайний автобус від вокзалу. Але саме тоді я собі вперше в житті чітко сказала: я буду вчитися в Києві. Я буду тут жити. У 2012-му я подаю документи лише в один університет — КНУ ім. Шевченка. Це було принципово. Я сказала батькам: якщо не вступлю — вчитимусь рік і спробую знову. Вступила. На контракт. Але вже за рік — стала студенткою-бюджетницею. Та потім — анексія Криму. Моє місце передають студентці з Таврійського університету. Київ — це моє студентське життя. Мої перші великі зміни. Світогляд. Люди. Відчуття себе. Перехід на українську. Майдан. Війна. Волонтерство. Активізм. Спроби бути корисною. Саме тут я стала собою. У 2020-му я стала депутатом Київської міської ради. І це вже новий рівень стосунків із містом. Інший вимір відповідальності. Більше любові. Більше причин стояти до кінця. Навіть коли поруч — ті, з ким хочеться воювати, а не голосувати. Я вдячна Києву — за себе. За можливості. За людей. За досвід. За поразки, які навчили. За перемоги, які не зіпсували. За вокзали, на яких хтось чекав або проводжав. За життя, яке було. І яке є і буде. Я битимусь за тебе завжди. Із любові. Із вдячності. За все, що було між нами, Києве. І за все, що ще буде.