Сьогодні гарний день, щоб нагадати собі, наскільки незначними й невирішальними є кібероперації у порівнянні з реальними видами озброєння в питаннях національної безпеки. Візьмімо найвідоміший приклад — Stuxnet. Більше десятиліття його представляють — передусім уряд США та частина кіберіндустрії — як надзвичайну «кіберзброю нового покоління». Безліч статей, книг і конференцій зображають його як зразок майбутньої кібервійни. Але чого насправді досяг Stuxnet? Він пошкодив деякі іранські центрифуги й викликав локальні збої. Але під час його активності в Натанзі виробництво збагаченого урану Іраном насправді зросло. Програма лише прискорилася. І де ж той вирішальний вплив? Що ж справді вплинуло на стримування ядерних амбіцій Ірану? Дипломатія, санкції, таємні фізичні операції й реальний військовий стримуючий фактор. Але точно не код. Правда в тому, що кібероперації — хай би які витончені вони були — це допоміжний інструмент. Засіб для шпигунства, дрібного саботажу, тиску на периферії. Вони не виграють воєн. Вони не змушують уряди капітулювати. І тим більше не замінюють звичайну чи ядерну зброю в стратегічному балансі сил. То звідки ж цей весь ажіотаж? Ці наративи про кіберсилу вигідні багатьом: урядам для обґрунтування бюджетів, індустрії — для продажу продуктів і послуг, військовим — для створення образу стримування. Але реальність проста: код не схиляє волю націй — це робить зброя. Будьмо реалістами.