Люди, яких відібрали в близьких і всіх нас російські обстріли. В День жалоби за загиблими проходять перед очима ще десятки й сотні історій тих, кого ми втратили за останні місяці та роки російського терору. Незалежно від міст і дат пам’ять вихоплює імена та долі. У нашій колективній свідомості вже меморіал, який завжди носитимемо із собою. Ось Дмитро, 31-річний студент, порятунку якого батьки чекали вчора біля уламків будинку в Києві. На жаль, не дочекалися. Ось родина рятувальника, яку 5 червня вбив«шахед» у Прилуках. Загинули дружина, донька-поліцейська Дарина, однорічний онук. Ось квітень цього року. Ще один київський будинок, який зруйнувала Росія. Біля нього так сподіваються побачити живим 17-річного Івана його однокласники й друзі. Ось шкільні фото Тамари, Станіслава й Романа – дітей із Коростишева. 25 травня російський обстріл убив сестричку та братиків у рідному домі. Ось усміхнене обличчя Софії, продавчині з Нікополя. 4 червня російський дрон убив її на робочому місці, в крамничці. Ось батько з Харкова на зупинці над тілом 13-річного сина. Це ще 2022-й, перші місяці вторгнення. А скільки вже загиблих. Ось мати… Ось дівчинка… Ось хлопчик… Ось… Ось… А ще безліч трагедій, які не потрапили в об’єктиви камер і не дістали розголосу. Лише промайнули скупим рядком на місцевих сайтах: «Від уламка загинув житель села», «Ішла додому з роботи, коли прилетів снаряд», «Родина була на кухні, коли…». Або й зовсім лаконічно: «Через російський обстріл загинула одна людина». Ні, це не просто «одна людина». Це гине цілий світ. Складний багатий всесвіт зникає під бетонними уламками чи на вулиці серед дня, серед ночі. Гинуть історія, досвід, почуття, минуле і майбутнє. Разом із кожним збитим життям меншає цього на землі в кожного з нас. І ціла ракетна вирва залишається в серцях близьких. Пробачте ті, кого не згадала в цьому дописі поіменно. Росія відібрала в нас уже стільки дітей і батьків, жінок і чоловіків, що для імен і доль потрібні томи. Немає таких слів, які вгамували б біль родин загиблих. Ми можемо лише розділити його з вами. Ті, хто читають ці рядки, бережіть одне одного ще більше. Ділом, але й словом. Обережним, чуйним поводженням і в інтернеті, і в реальному спілкуванні. Всі ми переповнені болем, тож болісним є навіть необережний дотик. Пам’ятаймо про це. Нікому у світі не бажаю пережити те, що переживає Україна. Але бажаю зрозуміти. Це можливо і без страшного досвіду, якщо дозволити собі чути й бачити правду. Побачте і почуйте нас нарешті. Це не лише про Україну. Це про вас теж.